07 Жовтня 2016
джерело: розділ: Суспільство
Найвідоміші гуцульські мольфари кінця XIX- поч. XX ст Найвідомішим мольфаром по праву вважається Михайло Нечай. Однак в Карпатах було чимало чаклунів, відунів, знахарів - цікавих особистостей, про яких варто знати... ВАСИЛЬ ПАЛИВОДААвтор статті про село Саджава Богородчанського району Василь Надрага в "Альманасі Станиславівської землі" (Т.2, 1985 Нью-Йорк) розповідає про місцевого знахаря Василя Паливоду, який жив тут у 1-пол XXст.
ПИЛИП БОЙКОСлаву мольфара-знахаря мав і Пилип Бойко, який у 1865-1946рр. мешкав у селі Татарів-Кременець. За переказами гуцулів, він умів відвертати бурі й у такий спосіб допомагав мешканцям навколишніх сіл. Пилип Бойко хоч і був неписьменним, але від народження мав надзвичайні здібності: він був самоуком-фельдшером (умів спускати кров не тільки худобі, а й людям). На той час, коли по гуцульських селах ще не було лікарів і лікарень, таких людей-самоуків високо цінували. Пилип Бойко допоміг вилікуватися від недуг багатьом гуцулам.
СТЕПАН БОТІВСЬКИЙІван Тонюк згадує про мольфара Степана Ботівського, який жив у Жаб'є в першій половині XX ст.: "Як мені тоді здавалося, була це людина дуже таємнича, збуджувала через це у мене неперевершену дитячу цікавість. Тож я часто слідкував за починами цього гуцула. З оповідань батька та старших людей із Жаб'я я знав вже тоді, що цей Степан Ботівський любив надзвичайно полювання на диких звірів. Тому ремеслу він запопадливо віддавався кожної осені та зими. Натомість навесні та влітку наймався ватагом у багатих гуцульських ґаздів навколишніх сіл.
spadok.org.ua
spadok.org.ua Ще мить - і тяжкий град зсіче на ніщо пасовиська на нашій полонині. Але тут Степан нагло почав виконувати дивні жести, мовби намагався відігнати геть ці тяжкі хмари. Несподівано хмари, мов під доторком магічної палиці, поспішно почали клубитися та завертати свій хід у бік сусідньої полонинин, яка належала саме Ількові Тонюкові. Незабаром сипнуло там сильним грубим градом, який дуже знищив пасовисько того ґазди. Того ще дня, коли пастері на полонині Ілька Тонюка саме наганяли вівці до пообіднього доєння, Степан знову таємничо вийшов перед нашу стаю та почав з увагою придивлятися сусідським вівцям. При тому шепотів та одночасно зносив руку у гору та опускав у долину. При тому подої пізніше виявилося, що всі вівці нашого сусіда доїлися не чистим молоком, а з домішкою крові. Люди ще довго після того нашіптувалися, що це в такий саме спосіб Степан Ботівський помстився сварливому ґазді Ількові Тонюкові. Тож вкоротці після того наші гуцули визнали Степана мольфарем та чарівником. Після того вже ніхто не наважувався заходити з ним у суперечку". spadok.org.ua ЧУП'ЯКЄ перекази, що в минулому в селі Пнів Надвірнянського району жив ворожбит на прізвище Чуп'як. Одного разу, ставши на березі річки Бистриця, він зупинив пліт, що мчав водою з гір. Плотогони стали просити його, щоб відпустив їх, бо спаде вода і пліт розіб'ється об каміння. Однак ворожбит лише сміявся над їхнім проханням. Але і серед плотогонів був не простий собі чоловік... Побачивши, що той не відпускає плота, став на коліна, проговорив якесь замовляння і ножем вдарив у серцевину дерева. Як підкошений упав Чуп'як на березі, а пліт поплив далі. ФЕДІР ДАРАДУДАМ.Ломацький розповідає про славного Федора Дарадуду: "Рід Дарадудів з діда-прадіда знахори, примівники, ворожбити і віщуни. Всі гуцульські гори знають Федя Дарадуду, як знали колись його батька, діда й прадіда. В нещастю й в біді та усякій потребі вдавались гуцули дл Дарадуди. Так було здавен-давна. "Затєласі" пушка, хтось щось їй таке подіяв, що або зовсім не стріляє, або й вистрелить, та не туди, куди хочеться, ціляє, як кажуть, Богові в вікно - так тоді з нею до Дарадуди. А він промовить і щось коло пушки поворожить, і вона назад вже добра, стріляє і ціляє... Маржина заболіла... До Дарадуди треба піти, а він дасть зілля, що ним лише коровки чи волинки підкурити, й було, якби руков відняло... Та й розказує, як то його прадід із Довбушем приязнь держав, ба навіть, про що вже нині забули, він прадід, Довбушеві силу дав і вчинив так, що жадна куля Довбуша не чіпалась і ніхто його вбити не міг, але й наказував Довбушеві від молодиць здалеку держатись... Не лише оті прості гуцули, але й священники усяко про Дарадуду думають і говорять тай "судє" його. Кажуть люди, що суд буде, а суду не буде. Бо вже мене на цім світі осудили люде. Та, най там "судє"... А Дарадуда своє знає... Знає, що Бог його не осудить і не засудить, і карати не буде. За що ж мав би карати? За те, що людям у біді й у нещасті допомагає, що градові хмари розгонить і з нечистими силами "війну" веде? spadok.org.ua По своєму прапрадідові успадкував він орлиний зір і звинність, по прадідові - знахарство, по дідові - примівництво, по татові - ворожбитство. А по них усіх повагу й задумливість у рухах і вчинках, розважність і ясний розум, глибину думки й вирахуваність у словах, а передовсім велику пошану до старосвітських звичаїв. Їх, ті предківські звичаї, вважав Дарадуда за святість, яку нарушити - це найбільший гріх і найвища провина супроти духа предків... А дальше - внаслідив він по предках глибоку віру в Бога та його всемогучу силу та й ще оту безмежну любов до рідних Карпат і до рідного гуцульського роду... Але оті польські "шандари"-поліцаї не дають йому спокою. Вже й два рази мусів Дарадуда заплатити кару, бо шандари заборонили йому людей лікувати. Та якось раз вибрався Дарадуда в Яблуницю. А було це зимою. Великі сніги були. По дорозі стрінув двох шандарів... Він пізнав, що це ті два шандари, які на нього кару були наложили. "Заплатив я кару, так заплатив. А тепер ви заплатите", - подумав Дарадуда й напустив на шандарів "тумана" - блуд, так, що вони день і ніч по горах блукали, носи й вуха повідморожували собі... Аж другої днини над вечір знайшла їх "патруля" в одній колибі". spadok.org.ua БУЛЯНДАЩе наприкінці 50-х років ХХ ст. у Ворохті жив знахар Булянда. Не тільки з Галичини, а й з Чехословаччини, Угорщини, і навіть із Відня та Берліна приїжджали до ньго люди на пораду. Булянда залишився в пам'яті людей як доброзичливий спокійний чоловік і, передовсім, - мудрий. Жодні хрестини чи весілля не обходилися без нього. Своє знання він успадкував від батька, бо був то родинний досвід, що його передавали лише одному синові. Подейкували, що Булянда також практикувався в чорнокнижництві. Впродовж 60 літ він ворожив, лікував і випасав вівці та бидло. У подяку йому приносили живність і гроші, однак чаклун не вимагав ніякої платні. Брав тільки те, що давали, а від бідних не брав нічого. spadok.org.ua Улітку Булянда приймав хворих високо в горах у курені, а взимку - у своїй ґражді. До когось із відвідувачів навіть не говорив (тільки уважно їх обдивлявся), інших вислуховував. Потім ішов до комірчини, куди ніхто не мав доступу. Сміливці розповідали, що він там радився з духом-помічником чи читає чародійну книгу. Потім виходив, казав що то за хвороба і як її треба лікувати. Навіть з місцевим священником Булянда жив добре. Панотець "офіційно" благословив його до чародійських практик - заборонив лише ворожіння на картах. Не до всіх старий чарівник був добрим і поблажливим, різних дурисвітів міг притягнути до куреня й змусити їх виконувати свої накази. Біля куреня Булянда й призначав їм покарання. Одні мусили нерухомо стояти кілька годин на місці, інші йшли гопки довкола вогнища, аж поки не падали від утоми. Коли ж вважав, що вже досить з них, то знімав чари, і покарані волочилися додому. spadok.org.ua Цікаво, що і в кулачних боях Булянда виходив звитяжцем. Своєї науки Булянда не переказав нікому, хоч і хотів це зробити, і переживав, що не має наступника. Утім люди казали, що деякі таємниці Булянда таки встиг переповісти малому онукові. ВАСИЛЬ ТУРЧИНЯК spadok.org.ua Досі мешканці села Делятин пам'ятають Василя Турчиняка (1864 р.н.), уродженця с. Луг, якого нині вже не існує. Розповідають, що він "радився" з Богом, будував мости зі складною інженерною конструкцією. Перед тим як приступати до роботи, він обов'язково тер чоло кулаком, молився, лягав і "засинав" на 5-7 хвилин. Після цього брався за втілення своєї ідеї, був дуже активним, з молитвою виконував усі задумані, навіть ще не знані для нього самого будівельні, архітектурні чи різьбярські роботи. Так, талант до архітектури він мав від Бога. Турчиняк ніде не навчався, самотужки вивчив латинську абетку, задумане втілював у дереві без будь-яких креслень і макетів. У Делятині його знали ще як віщуна: у розмовах з односельцями він передбачив руйнування їхньої церкви, у якій оформляв інтер'єр, і те, що до їхньої церкви заганятимуть коней і що на місці їхнього села побудують місто, обгороджене колючим дротом. Усі передбачення здійснилися. Цікавий випадок трапився, коли він погодився крити гонтами одну з церков Коломийщини. Одного разу він необачно разом з гонтою прибив палець і тут же припинив роботу. Не допомогли жодні вмовляння і збільшення платні: "Це Божий знак, - сказав він, - цю церкву повинен перекривати інший майстер". Повертаючись додому, він дуже переживав, що не заробив грошей для родини. Та у Ланчині, на "цісарській" дорозі побачив будівельників, які починали будувати міст. Потічок - притока Прута Слубушниця - навіть під час невеликих дощів розливався так, що місцеві жителі завжди потерпали від повеней, адже вода зносила усі мости. Тому сільська управа для будівництва надійного моста запросила відомого інженера-поляка, але справа не клеїлася: ніяк не могли закласти перший шар підмурівку. Саме в цей час нагодився Василь Турчиняк із порадами. Та його серйозно не сприйняли. Ґоноровий інженер з іронією поставився до простакуватого дідка, мовляв, якщо такий мудрий, то зумій закласти перший камінь. Та й пішов. Коли повернувся, то побачив дідка, що дрімав на дошці, а на другій - був накреслений ескіз моста з практичними рекомендаціями, як його робити. Тим часом Василь Турчиняк прокинувся і почав вимагати свій скромний заробіток. Інженер узяв дошку з ескізом і пішов радитися з іншими фахівцями. А коли повернувся, то побачив, що на значно більшій дошці намальовану карикатуру на себе. Будівельники. звичайно, підняли інженера на кпини. Тоді він знайшов дідка, заплатив йому за роботу та ще й дав гонорар. Лугівчани розповідали, що Василь Турчиняк розмовляв із воронами, знав їхню "мову". Три ворони завжди відгукувалися на його поклик, сідали на руку чи плече, уважно слухали і виконували його волю. Були ворони і на його похороні. Впродовж трьох діб не покидали могилу і сумно каркали, накликаючи зграю ворон. Потім довго кружляли над його обійстям, "попрощалися" з могилою і зникли назавжди. Було це в 1939 р., за два місяця до приходу "визволителів", які сплюндрували село Луг. Очевидці стверджують, що прощання ворон було дуже сумним: вони голосили, як люди, скликавши силу-силенну різного птаства. Вони не "служили" нікому ані з його родини, ані з сусідів. Навіть не приймали корму від чужих. spadok.org.ua За матеріалом: Євген Луців "Бойове мистецтво гуцулів" (2014) Джерело: Спадщина предків |