Саме два роки тому «Репортер» писав про Галину, Іванну та Наталю Черепій із села Сапогів Галицького району. Сестри пішли з дому, бо не змогли терпіти знущання батька, який жорстоко бив їх за будь-яку провину. Намагалися витягнути звідти й менших братів – Івана та Андрія. Черепіям навіть виділили гроші та допомогли купити хату, аби ті мали куди забрати хлопчиків та оформити опікунство. Чи все вдалося та як змінилося їхнє життя після тих страхіть?
Час на брата
22-річна Іванка Черепій саме прийшла з пар. Дівчина вчиться на другому курсі в інституті туризму ПНУ. Трохи втомлена, невиспана, бо перед тим допізна працювала. Вона підробляє офіціантом, але ранкові пари не пропустила.
Розповідає, що лишилося ще дописати курсову роботу і все – канікули. Навчання їй дуже подобається і потім хоче працювати за фахом.
Хвалиться, що вже два роки молодший брат Іван живе разом з нею. Вона таки оформила над ним опікунство.
«Іван закінчує дев’ятий клас. Ось яким він був на останній дзвоник, – Іванка на розбитому екрані телефону показує фото брата у вишиванці. – Та-а-ак виріс. Вищий за мене!».
Каже, спершу з братом було тяжко, бо ж притулок дав своє, але переборола у хлопчика дитбудинівські звички. Заборонила спілкуватися з хлопцями звідти. Тепер в Івана є інші друзі. Старша сестра їх усіх знає, бо все контролює.
«Зараз він став чемніший, врівноважений, такий розсудливий, – хвалить Іванка брата. – Думаю, з нього виросте гарна людина. Ми з сестрами над цим працюємо. Головне – дати поштовх, аби він правильно ріс, а далі він сам буде будувати своє життя. Я йому відтепер це пояснюю. Він, здається, все розуміє».
Про себе дівчина говорить мало. Каже, має хлопця, з яким вже давно зустрічається, але заміж не планує, бо хоче довчитися, влаштувати брата, а тоді – можна.
Хлопці є хлопці
Поки чекаємо Івана, сестра розповідає як склалося їхнє життя.
«У Галі також усе добре, – говорить дівчина. – Ми разом живемо на орендованій квартирі. Вона на радіозаводі працює, має молодого чоловіка. Він хороший, але сестра заміж ще не хоче. Вона зараз до нього поїхала – в Коломию. А Наталя? А вона сама розкаже, прийде, коли донечка прокинеться».
Усміхнений Іван знаходить нас у тіні біля фонтану. Сором’язливий, відводить очі, розчервонівся, віджартовується на різні запитання.
«Ой, та з ним ніколи не нудно, – говорить Іванка. – Він дуже веселий і вміє розсмішити».
Через кілька хвилин такої собі адаптації хлопець розказує, що дуже радий жити з сестрами. Не вірить, що минуло вже два роки. Збирається цього року поступати в 17 училище на автослюсаря, бо дуже подобається техніка.
«Наш знайомий Міша працює на СТО і брав мене до себе на роботу, – розказує Іван. – Побув там, подивився, сподобалося. Влітку я туди на роботу піду, бо досить у сестри брати гроші».
Розказує, що вчора говорив з Андрієм, наймолодшим братом. Той хвалився, що запросили грати у футбол за село. «Казав, аби я приїхав подивитися, – гонорово каже Іван. – Поїду, бо то я його заставив йти. Перед тим до мене написали його друзі, чи не хотів би Андрій з ними пограти? Я подумав – най іде, бо футбол він любить. Я за нього трохи беруся. Іванка мене штормує, а я Андрія».
Іванка схвально посміхається. «Тепер я не жалію свого потраченого часу», – каже сестра.
«Я хотів би, щоб баба пускала Андрія до нас на довше, а вона боїться, – говорить Іван. – Я би з ним тут гуляв, показав усе. Обідно, що вона його до інших пускає, а до нас не хоче. Маю на неї велику обіду, бо наговорювала, аби ми не спілкувалися, аби він до мене не дзвонив».
Наймолодшому Андрійкові Черепію – 13. Іванка зізнається, що обох хлопців не потягнула б. Але Андрій хоч біля бабусі, яка його серед усіх любить найбільше. Єдине, що дитина там нічого не бачить, не розвивається.
«Андрійко часто приїздить до нас у Франківськ, – говорить Іванка. – Я туди не їду. Ніхто з сестер. Востаннє були, може, з три роки тому. Поки вітчим там – не поїду».
Ми з того виросли
Два роки тому соціальна служба Галицького району допомогла Черепіям купити будинок у селі Бовшів. Іванка каже, у тій хаті так ніхто й не поселився. Там порядкує баба.
«Наше все життя тут – навчання, робота, – говорить дівчина. – Проїздити щодня 20 гривень, то нам дешевше виходить знімати квартиру. Ту хату можуть забрати і віддати комусь. Соціальні служби так і сказали – або берете, або віддаємо. Ми ж тоді на неї чому погодилися? Нам потрібна була житлова площа, аби оформити опікунство над братами і забрати, нарешті, Івана з дитбудинку».
За словами дівчини, хіба в майбутньому хтось там буде жити чи продадуть, коли молодшому, Андрію, виповниться 18, бо зараз не можуть.
Про маму Іванка говорить мало. Розказує, що востаннє бачили її на Різдво. Приїздила на два тижні. Та живе під Києвом. Зрідка телефонує.
«У мене таке враження, що дзвонить лише тоді, коли тьотя Оксана – її рідна сестра – скаже, аби та подзвонила до дітей. Ми хотіли, щоб вона переїхала, знайшла роботу тут на тому ж радіозаводі, але … Треба, аби в людини було бажання. А її влаштовує так, як є. Вона сама за себе. Нам вже не обідно, ми виросли з того».
Більше мама спілкується хіба з Іваном. Хлопчик каже, запросила його до себе на два тижні.
«Іване, а документи ти плануєш здавати, а ДПА?» – суворо питає Іванка.
«Планую! У мене шпаргалки вже є, – віджартовується той. – О, завтра пишу диктант. Треба бути або у вишитій сорочці, або в білій».
Далі Іванка з Іваном вирішують, у чому краще йти.
У мене є сім’я
Прогулюючись біля пошти, зустрічаємо Наталю. З візочка виглядає восьмимісячна Софійка. Усміхається на всі два зуби. Наталя розказує, що зараз у неї те, про що вона мріяла, – повноцінна сім’я.
«У мене не те, що загострене відчуття таких сімейних цінностей. Не можу пояснити, – говорить молода мама. – От, ми з чоловіком десь поїхали, лишили дитину бабусі, то щоп’ять хвилин телефоную, аби дізнатись, як вона. Я дотепер, особливо зараз, не зможу зрозуміти вчинку своєї мами. Я би свою Софію ні за що у світі не лишила».
Наталя хвалиться, що в її сім’ї все добре. Дитина має все, що треба, вони будують біля озера двоповерховий будинок. «Я рада, що в мене так склалося, що я потрапила в руки саме до цього чоловіка», – посміхається Наталя.
Іванка йде додому робити презентацію на пари з польської. Іван з Наталею та племінницею йдуть на пошту, бо старшій треба щось відправити.
«Знаєте, чого ми так просто те все пережили і ще переживемо? – говорить Наталя навздогін. – Бо ми разом! Рідніших у нас нема. Я знаю, що можу покластися на кожного. Всі з нас це знають, що ми не кинемо одне одного, що б там не було».
Світлана Лелик, Репортер
Версія для друку
