З вогню війни та в полум’я родинних чвар. Із фронту додому солдати повертаються іншими, що часто призводить до сімейних драм.
Конфлікт героїв
«Дружина більше не розуміє мене» – таким є звичне пояснення військових, які повернулися додому із зони АТО. Саме в цей період найчастіше доводиться констатувати розлучення у їхніх сім’ях.
Так стверджує о. Ярослав Рохман, заступник голови Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської архієпархії УГКЦ, який координує програми реабілітації демобілізованих бійців. Наразі він уже встиг попрацювати із більш ніж сотнею солдат, яких війна морально скалічила.
На основі чого здебільшого виникають сутички у сім’ї? Наріжний камінь спотикання – небажання ввійти в становище одне одного. Обоє партнерів вважають себе героями. Дружина за час відсутності чоловіка звикла перебирати на себе його функції: від виконання домашніх справ і аж до утримання сім’ї. Коли повертається чоловік, вона відчуває, що вже не є такою беззахисною і тендітною, як раніше. Навпаки – стала лідером і вимагає до себе відповідного ставлення. Це, звісно, обурює бійця АТО. Адже він теж начебто не на курорті розважався. Або ж інша ситуація – коли солдат після фронту взагалі відмовляється виконувати вдома свої звичні обов’язки.
Є багато випадків, коли чоловік вирушає в АТО, аби довести дружині власну мужність. Коли ж цей солдат повертається додому, вважаючи себе героєм, то розчаровується, бо розуміє, що його таким не бачать. Дружина ж не знає його досвіду, пережитого на полі бою, не спроможна це відчути.
«Чоловік на фронті був снайпером чи кіборгом, – каже психолог і член ГО «Родина Кольпінга на Прикарпатті» Ірина Вишинська, – але для дружини він залишився тим самим звичайним водієм, торговим агентом чи будь-ким іншим – тобто тим, кого вона знала до війни».
Жінка хоче, щоб її, перш за все, вислухали, морально підтримали. Але, як стверджує психолог, у солдата в цей час зовсім інша потреба – йому життєво необхідно вимкнути свою мозкову операційну систему і просто подивитися телевізор. Через таку невідповідність спалахує конфлікт інтересів. Аби пригасити біль і травматичну пам’ять, чоловік часто шукає відради в алкоголі.
Не треба лізти в душу
35-річний демобілізований івано-франківський боєць із позивним Лев перебував у гарячих точках АТО протягом трьох місяців. На війну пішов за власним бажанням, так туди хотів, що навіть приховав від медкомісії недугу хребта. «Я не вирушив на фронт знічев’я. Просто не хотів, щоб мій син прожив таке саме життя, як я», – пояснює чоловік.
Після повернення прожив із дружиною і трилітнім сином ще рік. Останній місяць мешкають окремо. Щось обірвалося, каже Лев. Хоча їхні стосунки з дружиною вже давно були надломлені. Війна просто оголила всі наявні проблеми.
«Коли я, повертаючись із АТО, переступив поріг дому, то перше, що мені заявила дружина: «А чому ти такий брудний?», – розповідає солдат. – Не до миття було, їхав через всю Україну, додому дуже хотів, тому й брудний… Відтоді минув рік, а я й досі не можу викинути з голови те образливе запитання».
Лев каже, що дружина абсолютно не цікавилася його життям на війні. Для неї АТО майже нічого не означала. «Ні, я зовсім не потребував її жалощів, хотілося елементарного розуміння, співпереживання чи що…» – додає боєць.
Хоча Лев наголошує, що рідним демобілізованого вояка не треба відразу лізти в душу із запитаннями про війну. Необхідно відчувати внутрішні зміни чоловіка. Все має відбуватися поступово.
Сім’ї Лева пропонували взяти участь у поствоєнній реабілітаційній програмі. Це був кількаденний відпочинок у горах, де з родинами працювали психологи. Дружина категорично відмовилася без будь-якого пояснення, лише відрізавши: «Мені цього не треба. Це тобі бракує психологічної допомоги, бо ти вже не такий, як колись».
«Я й справді змінився, – зізнається Лев. – Став більш категоричним і прагматичним, іноді навіть агресивним. Раніше я постійно їй поступався у будь-яких дурницях, погоджувався на безглузді пропозиції. Але тепер я усвідомлюю пріоритети, цінність по-справжньому важливих речей. Життя поділилося на до і після».
Коли Лев прийшов з війни додому, то ще протягом кількох місяців думав, як повернутися назад. Каже, там його розуміли з півслова. А тут зовсім інший світ: люди начебто не знають, що в країні лютує війна. Виходить, що солдат повертається зі «своїми бджолами» у чужий вулик. Крім того, градус сімейних скандалів підвищує ще й розчарування в країні, за яку ризикував життям.
«Нічого не міняється, – зневірено додає чоловік. – Відбувається тупе відмивання грошей. Вони афішують, що в армії все є, а там переконують у протилежному. По телевізору інформують, що сепаратисти не стріляють, а наші кажуть: «Та ні, добряче гамселять». Нема правди».
Неправильна реабілітація
Отець Ярослав Рохман каже, що спочатку важливо задовольнити базові фізіологічні потреби солдата (сон, харчування тощо), і лише тоді можна вже розмовляти з ним на будь-які духовні теми. Наприклад, багато вояків після повернення додому цілими днями вилежуються на дивані перед телевізором, вважаючи це своїм заслуженим відпочинком. Але насправді така поведінка зрештою призведе до невтішних для здоров’я наслідків. На фронті боєць завжди перебував у повній бойовій готовності, м’язи були постійно напружені. Коли він удома різко розслабляється, звісна річ, починає боліти все тіло. Вояку й надалі потрібні регулярна зарядка і фізичні навантаження. Якщо про це не знає ні солдат, ні будь-хто з його рідних, боєць просто фізично страждає, не розуміючи причини. І якраз на цьому підґрунті часто виникають сімейні конфлікти.
«Треба багато працювати і з дружиною, аби вона могла правильно зустріти свого чоловіка, – зауважує о. Ярослав Рохман. – Вона має усвідомлювати, що чоловік повертається іншим. Після війни в його свідомості вкоренилася бойова установка. Він націлений на те, щоб воювати і захищати. Приїжджаючи в мирне життя, чоловік стає несоціалізованим, часто розчарованим. Найбільше це відчувають у родинному колі. Тому далеко не завжди сімейне пристанище є найкращою реабілітацією для демобілізованого вояка».
Наприклад, американських солдатів після повернення із зони бойових дій не пускають відразу додому. Їх ізолюють у спеціальному таборі, де вояки проходять повну фізичну і психологічну реабілітацію. За допомогою такого відновлення чоловіків виводять зі стану війни і призвичаюють до мирного життя. Трансформація триває не менше трьох місяців.
Скільки ти вбив?
О. Ярослав Рохман каже, якщо запитати в бійця, хто для нього є найближчим, він однозначно назве побратима з фронту. Не дружину – навіть якщо до війни у них були ідеальні стосунки. І жінка це має усвідомити та з мудрістю прийняти.
Іноді варто залишити солдата наодинці, не розпитувати ні про що чи просто помовчати вдвох – це теж буває корисним для стосунків.
Також, коли чоловік повернувся додому, не треба відразу скликати всіх родичів та друзів. Дружина має розуміти – це не той випадок, коли доречно влаштовувати забаву, аби якось відволікти чи розвеселити коханого. Вояку потрібен спокій та час, аби прийти до тями. Інакше він зазнає ще глибшої травми.
Ірина Вишинська наголошує, що не варто випитувати в бійця про війну – як там було, скільки ти вбив?.. Насправді він не хоче привносити в мирне життя, а тим паче в сімейне гніздечко, спогади з фронту. Жінці не потрібно поспішати чи давати його поведінці якусь оцінку. Лише любов і підтримка. Жодних істерик.
Боєць Лев погоджується, що вкрай важливо підготувати дружину до повернення чоловіка з фронту. «Коли ми з вояками тільки проходили військове навчання, – пригадує солдат, –то нам щодня показували зняті на реальних подіях жорстокі фільми зі сценами кривавих убивств на полі бою. Це була психологічна підготовка. Гадаю, такі самі стрічки варто показувати і дружинам бійців, аби вони розуміли реальне жахіття війни. Також важливо, аби дружини вояків разом збиралися, ділилися переживаннями і порадами».
А Ірина Вишинська підкреслює – жінки бійців є не менше травмованими, ніж їхні чоловіки. Адже вони тривалий час жили в постійному страху за життя своїх близьких.
Психолог радить подружжю більше часу проводити разом, по-новому знайти спільні інтереси. Важливо також відшукати духовну підтримку, наприклад, у релігії.
Тягнути не варто
«Здебільшого ініціатором розлучення стає дружина, – каже о. Ярослав Рохман. – У багатьох випадках бійці запевняють, що вони хотіли би зберегти сім’ю. Але, на мою думку, то лише слова. Бо фактично чоловіки для цього нічогісінько не роблять, вважаючи себе і так жертвами несправедливості чи, навпаки, героями, з якими усі вдома повинні рахуватися, яким не пасує іти на компроміс».
Налагодження сімейних стосунків після АТО є дуже трудомістким процесом. Це абсолютно нова фаза для саморозвитку кожного партнера.
У вирішенні родинних конфліктів солдати рідко звертаються до духівника чи психолога. Як правило, на таку пропозицію відповідають: «Я що, ненормальний, аби туди йти?» Часто чоловікам ще й соромно говорити про свої проблеми, вони остерігаються кепкування.
Психолог Наталія Чаплинська, керівник Івано-Франківського обласного центру психологічної допомоги учасникам АТО, каже, що за рік до них було понад 500 звернень від вояків. Третина – стосовно сімейних негараздів.
Зазвичай першими приходять дружини бійців, скаржачись, що після демобілізації чоловіки суттєво змінилися, стали агресивними. Самі ж вояки за психологічною допомогою звертаються лише через певний час після повернення з фронту, коли вже набралися сміливості або ж дійшли до краю депресії.
Фахівець закликає прийти до центру при появі перших тривожних сигналів: якщо протягом місяця не відновлюється сон, прогресує нестійкий психологічний стан тощо. Тягнути не варто – потім значно складніше допомогти.
Наталя МОСТОВА, ГК
Версія для друку
