“Послужи ж, моя ти зброє, молодій іще силі!..”- під такою крилатою Шевченківською назвою в академічному обласному муздрамтеатрі ім. Івана Франка відбулася березнева урочиста академія з нагоди 196 –их роковин з дня народження Тараса Шевченка. Автор сценарію і режисер-постановник -заслужений працівник культури України Надія Грицан.
У цьому змістовному музично-поетичному дійстві взяли участь кращі творчі колективи Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника: академічний хор, чоловічий хор, поетичний театр, ансамбль бандуристів, ансамбль танцю “Дивосвіт”, вокальний ансамбль “Коло”.
“Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців Шевченко означає так багато, що створюється ілюзія, ніби ми все проо нього знаємо, все в ньому розуміємо, що він завжди з нами. Та це тільки ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне - невичерпний і нескінченний, - сказав на початку свого виступу голова обласної ради Ігор Олійник . - Ми на безкіненчному шляху до Шевченка. Нам ще йти і йти до його осягнення.... Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе - свій час і Україну в ньому. Адже кожне осмислення його та його творчості –традиційне чи модерне, шанобливе чи бунтівне - повертає нас до роздумів про самих себе, до роздумів про Шевченка і Україну, до роздумів про Шеченка і світ. Та чи можемо сповна уявити собі, що за його творчістю стояло, скільки вона вимагала душевних сил і боротьби, скільки було мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу?
Щоб краще зрозуміти Шевченка, потрібно повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства 19-го століття, а також конкретний контекст політичного, і деологічного, культурного життя Російської імперії того періоду, в якому постало і утверджувалося нове, шевченківське самоусвідомлення України...
Поява великого Шевченкового феномена була не несподіванкою, а, навпаки, закономірністю. Почуття саможертовної любові до України висловлено в його творах з такою силою пристасті, що до них важко відшукати аналогій. Ніколи й ні вчому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були би властиві лише йому і більше нікому.
Він був не націоналістом чи інтернаціоналістом, а сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади в малому, але у великому, значному - йшов на цілу епоху попереду. Знав свій оболв”язок перед світовою сім”єю народів, але мав мужність і тій сім”ї народів нагадати про її вселюдський обов”язок перед українською нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом.
Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість. Зрештою, й нині мусимо це доводити світу.
Так, 3 березня відбулася позачергова 36 сесія Івано-Франківської обдасної ради, на якій депутати звернулися до Європейського парламенту - переглянути свою Резолюцію в частині пункту 20, який засуджує Указ Президента України Віктора Ющенка про присвоєння Голові Проводу ОУН Степану Бандері звання Героя України (посмертно) і рекомендує новому українському керівництву переглянути рішення свого поперника. Бо оцінювати історію можна тільки знаючи її досконало.
Сьогодні ми звахоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі, але разом з тим Шевченко дуже специфічний у характері і майже недосяжний в енергії викривання псевдопатріотизму, рабства, лакейства, громадянського лінивства, втрати традицій героїчної боротьби предків за свободу.
Перед ним стояло не лише питання про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалі.
Чи не тому образ України - це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка. У нього були ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент, Україна - мати і Україна блудна, Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу історично спотворену минущу Україну він проклинав заради першої-України невмирущої.
Тарас Шевченка без особливого перебільшення можна вважати “батьком” української національної ідеї, сфомованої у традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити зв”язок часів, але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалось, була приречена на асиміляцію, в європейцську націю, давши розуміння минулого і дороговказ у майбутнє.
За визначенням Дмитра Чижевського Україна у Шевченка “вперше у потоці історії, в єдності минулого , теперішнього і майбутнього (“І мертвих, і живих, і ненароджених” постає як самостійна філософська проблема”, що називаємо національною ідеєю.
Великий Кобзар зробив для відродження і становлення української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча; відродив у ній нацональну самоповагу та прагнення для самостіного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії у стан надії, сподіваання, і, врешті, активної діяльності.
Нинішній час складний, як є складним шлях тієї нації, яка сотнями років мріє і будує свою державність. Маємо багато протиріч - і успадкованих, і історичних, і набутих . Державність дуже часто видається неукраїнською; влада часто буває глухою, байдужою, непатріотичною. У політичній боротьбі звабуваємо наші національні пріоритети. Але не можна, опустивши руки, мовчки стояти збоку.
Сьогодні слово Шевченка має нас об”єднувати: у мові, у літературі, у мистецтві, в нашій історії і в наших традиціях , в нашій моралі, врешті-у нашій пам”яті, бо найбільша загроза-це роздрібнення українців.
Не створюймо собі кумирів.
Не спокушаймося на обіцянки.
Не сповідуймо подвійні стандарти.
Пам”ятаймо заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній-
Свою Україну любіть
Любіть її...во время люте,
В останню тяжкую минуту,
За неї господа моліть.
Не треба визнавати власне безсилля, чекаючи, що хтось за нас щось зробить.
Станьмо господарями у своїй державі “І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі”.
Слава Україні!
Слава її Героям!
Слава Великому Українцю Тарасу Шевченку”!
Версія для друку
