Хоч в Україні начебто понад 20 років діє закон про мови, хоч начебто є своя національна держава, хоч на захист української мови мовлено мільйони мегатонн словес і начебто щось мінімально таки зроблено, однак перед завтрашнім Міжнародним днем рідної мови та писемности мусимо констатувати, що наша рідна мова, тобто українська, нині стоїть перед ще більшими загрозами в Українській державі, ніж навіть якийсь рік тому.
Якщо б викласти всі українські мовні печалі перед будь-яким європейцем із західного боку, то звичайнісінький поляк, чех і т. д., дуже ймовірно, міг би й не зрозуміти українця. Адже чи можливий у польській, чеській і т. д. школі поза уроком непольсько-, нечесько- і т. д. мовний режим, а немала частина поляків, чехів і т. д. стидалася б рідної мови й спілкувалася мовою свого колишнього окупанта? І щоб такий лінгвістичний сюрреалізм законодавчо закріплював Конституційний Суд? Щоб кандидат у президенти країни перед виборами оголошував, що потіснятиме державні польську, чеську і т. д. мови в державному житті цих країн, а після виборів у ранзі переможця демонстративно спілкувався б недержавними мовами цих країн?
А в Україні це все карикатурно процвітає. І такі дикі речі нормально сприймає частина суспільства, мовляв, демократія. А частина національної демократії фактично підтримує того претендента на найвище державне крісло в Україні, який якраз і обіцяє ще більше тіснити українську мову попри байдужість самої держави до її утвердження в державному житті. А держава — це і конкретні люди, носії мови. Але чи можна сподіватися на преференції для рідної мови, якщо у Верховній Раді, зрештою, і в уряді, набереться хіба що якась третина українськомовних українців, а решту становлять іншомовні представники національних меншин і малороси?
Отож завтра, 21 лютого, світ відзначатиме Міжнародний день рідної мови й писемности. Очевидно, такого дня і світові потрібно, а не тільки Україні, яка
9 листопада також має День української писемности та мови. Тяжко повірити, але в ХХI столітті, на шостому тисячолітті існування писемности 800 мільйонів людей у світі не вміють ні писати, ні читати. Мабуть, і в Україні є такі серед соціальних низів. Але з читачами «Галичини» далі хочеться поговорити не про це, а про те, який стосунок має Україна до виникнення писемности. Сподіваємося, багато з них чули про те, що раніше за всіх, як вважається, її створили шумери в IV тис. до н. е., чули про давньоєгипетські ієрогліфи, ассиро-вавилонський клинопис, кріто-мікенську писемність.
Сьогодні історична наука, ймовірно, знову стоїть на порозі зміни уявлень про виникнення писемности. Відомий історик, фахівець з шумерології А. Кифішин, який займався розшифруванням петрогліфів численних гротів і печер Кам’яної Могили біля Мелітополя, дійшов висновку про існування в цих місцях в VII-III тис. до н. е. протошумерської цивілізації, яка мала свою писемність. Учений з повною відповідальністю стверджує, що більш давнього пам‘ятника писемности, як Кам’яна Могила, ніде у світі поки що не відкрито.
Не можна не згадати і про трипільців. Дискусія про існування в них писемности точиться вже давно. Ще в 2000 році побачило світ солідне дослідження івано-франківських археолога Тараса Ткачука та філолога Ярослава Мельника «Семіотичний аналіз трипільсько-кукутенських знакових систем». Висновки цієї та інших праць зводяться до того, що трипільці, на жаль, не мали повноцінної писемности, а передавали з покоління в покоління інформацію, зашифровану у візерунках на знаменитій мальованій кераміці.
і під кінець доходимо до нинішньої кириличної писемности.
Першонавчителями слов’ян вважають братів Кирила та Методія. А, може, вони лише замінили одну писемність іншою?
Версія для друку
