Професія жебрак

Вони всюди: на вулицях і ринках, біля церков та музеїв. Вони навіть ходять по квартирах, відшукуючи тих, хто байдуже проходить мимо, коли вони сидять на асфальті з простягнутою рукою.

Мова про жебраків. Про тих людей, які звикли заробляти на людській доброті та співчутті, і про тих, кого життя довело до кризової і справді безвихідної ситуації. Вони дуже різні. Одні хапають перехожих за руки і жалісними голосами розповідають трагічні життєві історії, інші мовчки сидять, притулившись до фасадів будинків, і чекають на милосердя.
Коли людина вирішує зробити жебрацтво професією, головне – вдало придумати легенду. Оригінальністю івано-франківські жебраки не вирізняються. Діти розказують про те, що хата згоріла, тато-мама вмерли або в запої, а самі вони хочуть їсти. В принципі, легенда цікава і переконатися, обманює вас дітвак чи ні, надзвичайно просто. Можна відвести дитя до першого-ліпшого магазину і купити йому їжу. Правда, в більшості випадків дитина просто пожбурить у вас скромною канапкою, адже потребує їжі вона найменше, їй треба грошей.
Інша легенда про дитину, яка потребує операції. І тут ніколи не вгадаєш, чи то справді в людини сталася біда, чи вона нахабно бреше. Деякі франківські жебраки збирають гроші на таку «операцію» більше десяти років. Вони мають затерті копії якихось паперів, якими й тицяють в обличчя недовірливих перехожих. А хто піде перевіряти номер і серію якогось висновку МОЗ № ????.
Дехто ходить по квартирах новобудов і розповідає, що в будинку номер такий-то лежить хвора людина і потребує лікування, або що там хтось помер, а сім’я не має за що організувати похорон. Також все правдоподібно і перевірці не піддається. Часто ми не знаємо в обличчя навіть найближчих сусідів. Де тут знати мешканців сусідніх домів?
Вікові категорії жебраків найрізноманітніші. Просять діти і дорослі. Довший час на вулицях не було жебраків-молодих людей, віком близько 18-20 років. І це зрозуміло. Ну, якусь молоду жіночку з дитям на руках посадити під церквою ще можна, але хто відреагує на здорових і міцних на перший погляд хлопців, які сидітимуть з простягнутою рукою?
Але суспільство прогресує. Нещодавно в центрі міста з’явилися групки молодих людей цигансько-молдавської зовнішності, які підходили до перехожих і розповідали, що поступили в університет і не мають чим заплатити за навчання або не можуть купити підручники. Легенда неймовірна! Викликає просто захват. От тільки коли зустрічаєш протягом 15 хвилин восьмеро таких «бідних студентів» на різних вулицях, починаєш думати про те, що незабаром вчитися не зможе немала навчальна група.
Власне, така мала кількість легенд і викликає абсолютну недовіру до тих, хто просить допомоги. Якось не віриться, що одночасно треба оперувати зо три десятки дітей, коли зустрічаєш їхніх батьків протягом одного дня, чи що в сусідньому будинку повимирало більшість мешканців.
В цьому, мабуть, найбільша біда сучасного життя – кількість шахраїв збільшується ледь не щохвилинно і через них ми перестаємо бачити справжні людські трагедії. Кілька років тому в центрі міста постійно сиділа старенька жіночка. Так сталося, що її єдиний син став алкоголіком, спочатку пропив з хати усе майно, потім і квартиру, а згодом він помер. Його мати не мала за що поховати сина і позичила гроші в знайомих. Коли виявилося, що навіть квартира, де вона жила до цього часу, їй не належить, почала ночувати по випадкових домівках, а вдень просила грошей на вулиці, збираючи свій злиденний заробіток і мізерну пенсію до копійочки, аби повернути борг. І все переживала, що вона старенька і помре, підвівши малознайомих людей, які позичили свого часу їй гроші. Її вже давненько ніде не видно. Чи то нарешті спромоглася назбирати необхідну суму і пішла доживати віку до будинку перестарілих, чи й зовсім покинула цей світ.
Хлопчик Дімка один з семи дітей. Всі вони від різних батьків, мама п’є і дітьми не займається. Вони багато їздили, міняючи місця проживання. Хлопчик навіть не міг пригадати, звідки він родом. У свої дев’ять років він ніколи не ходив до школи, не вмів ні читати, ні писати, зате міг рахувати гроші. Йому доводилося щодня виходити на вулицю, адже він – старший, а вдома ціла купа голодної дітвори. Дімка сказав якось, що найбільше любить Великдень, бо люди йдуть з церков із повними кошиками і часто витягують їжу, пригощаючи малого жебрака. Саме під час Великодніх свят Дімка міг вдосталь наїстися. Його також давненько не видно на вулиці. Чи підріс до невпізнання, чи опинився в якомусь притулку? Цього вже не дізнатися.
Людські трагедії стаються щодня. Ми не завжди можемо зрозуміти, що спонукає людину вийти на вулицю із простягнутою рукою. Ми не можемо перевірити, каже цей жебрак правду, чи обманює. Все це на совісті кожного з нас. Пройти мимо, чи зупинитися і вислухати, спробувавши допомогти. Дехто, навіть залишившись калікою, шукає роботу, бо для нього немає нічого гіршого, ніж простягнути руку за подачкою. Інші бачать в хворобах спосіб хорошого і стабільного заробітку. В жебракуванні все відіграє свою роль і не кожного жебрака допустять просити біля церков чи монастирів. Відомо, що саме після Служби Божої люди сповнені прагнення допомогти, підтримати. Тому ці місця «роботи» найбільш прибуткові і можуть тут стояти лише вибрані.
Вони різні. Хтось мовчки простягає руку, соромлячись просити вголос, хтось нахабним голосом репетує на всю центральну частину міста: «Пані, дайте пару копійочок» і співає нецензурні рядочки услід тим, хто проходить мимо. Хтось збирає кілька гривень на день і утримує на них свою сім’ю, а хтось може дозволити собі відпочинок на дорогих курортах і принципово не буде їсти щось гірше від чорної ікри.
Між іншим, професійні жебраки та прохачі можуть за один день заробити набагато більше, ніж пересічні громадяни. За чутками, один професійний прохач з легендою на кшталт «поможіть, бо згоріла хата» чи «подайте дитині на операцію» за день може заробити від 150 гривень. Верхній поріг заробітку обмежується лише талантом прохача та якістю виконання ним своєї щоденної вистави.
Ми не знаємо, де правда, а де обман. Але все частіше ми просто йдемо мимо і не зупиняємося. Вони всі такі різні, але вони завжди поруч з нами.